ФЭНДОМ


На данной странице размещён оригинальный текст произведения «Патриот».
Описание, характеристика и краткий пересказ представлены в отдельной статье.


Патріот

Львівський трамвай, ще дві-три зупинки тому майже порожній, тепер був набитий студентами, наче бочка оселедцями. Явище це було регулярним і цілком закономірним: близилася пара з фізвиховання, а оскільки відповідна кафедра ЛНУ розташована за півміста від усіх інших корпусів, то студенти різних факультетів мусили користуватись громадським транспортом, аби встигнути на загальну для всіх фіз-ру.

До спеки і задухи, які панують за таких обставин, усі львів'яни давно позвикали, тож здобувачі вищої освіти та інші люди, що зуміли втиснутися до цього трамвая, базікали, наче в парку поміж парами. Щохвилини хтось комусь передавав то гроші, то квиточки, цокали компостери, а водій, певно, міг уже купатися в морі дрібних купюр. Студенти здебільшого гуртувалися за спеціальностями, тож в одній частині електротранспорту можна було почути обговорення інтегралів, у іншому — історичних подій, а десь посередині — правопису слів-винятків.

На черговій зупинці до трамвая через передні двері заскочив якийсь чолов'яга років не більше двадцяти п'яти, вигляд якого одразу привернув увагу більшості тих, хто міг його бачити. Цей пан був у чорно-червоній майці-боксерці, носив явно фарбований золотистий оселедець, а тіло його, від лисої частини голови до поясу, було «прикрашено» купою татуювань із орнаментами та тризубами на всі смаки. Може, цей пасажир хотів бути подібним на козака, але ці «татухи», вираз обличчя та те, як нагло він пробивався вглиб та просто стояв, робили із нього чи то «братка», який «відмотав строк», чи то звичайнісінького бусурмана.

Інші користувачі громадського транспорту потіснилися, аби трохи відсунутися від дивного чоловіка, дати йому місце та мати чистий спокій, але сам він, певно, і не збирався їхати спокійно, а може, навіть заліз у трамвай зовсім не для проїзду.

Хижо озирнувшись навкруги, новий пасажир підійшов до двері у водійську кабіну, але замість того, щоб купити квиток, почав голосно мовити до водія:

— Гей, сьодні дні міста, всюди мають бути прапори. А чого на вашому трамваї тіко один прапорець? Де другий?

Водієві було зовсім не до зауважень, адже електротранспорт минав широке перехрестя, та і наклейка «Заборонено відволікати водія під час руху», як-не-як, надавала йому право не звертати уваги навіть на невчасних покупців квитків. Проте псевдокозак не заспокоївся:

— Де другий прапор, я питаю?

Водій знов не відповів, а тільки невдоволено зиркнув через плече. Тим часом зібралося кілька охочих оплатити проїзд, та борець за прапорці загородив собою віконечко для цього.

— Агов, та де прапорець поділи, най би тя шляк трафив!

— Відчепіться від мене, будьте ласкаві, — почулося з середини кабіни.

— Ви шо, не патрійот?! — майже скрикнув «козак».

— Так, дозвольте квиточок купити, — попрохав якийсь студент, але чоловік у тату відштовхнув його плечем.

— Відповідайте мені!!!

— Слухайте, якщо Вам так кортить той прапорець, — зупиняючи транспорт, знов відізвався водій, — то купіть на свій смак і почепіть уночі в депо. А зараз — геть від кабіни! — і легенько стукнув у двері, ніби відлякуючи нахабного собаку.

Лице чоловіка з оселедцем виразило крайнє обурення, а руки рефлексивно схрестилися над животом. Цей пан постояв ще трохи на місці, а потім, розштовхуючи всіх ліктями, став пробиватися до середини трамвая.

Студенти і далі вели дружні розмови про все на світі, вітерець залітав в одне відчинене віконце, ворушив волосся пасажирів і вилітав через інше, записаний голос повідомляв про зупинки та проголошував акції від «Львівелектротрансу», а будівлі різних стилів проносилися повз. От, певно, економісти обговорювали, як краще зберігати стипендію: на карточці чи готівкою. Висували різні аргументи як на користь того, так і іншого, а дехто пропонував узагалі довіритися депозиту.

Минаючи цих пасажирів, псевдокозак визнав за потрібне вставити свої п'ять копійок:

— Карточки, депозити, гривні — то всьо пусте. Тре бакси купувати. Або евро.

— Бакси? Та, ну. Якось це банально і… непатріотично.

— Та шо ти знаєш про патріотизм?

— Певно, мало.

— Ну то і не вимахуйся.

Студент знизав плечима, а знавець патріотизму рушив уздовж трамвая далі. Нарешті, він став точно в центрі, на коло, яке з'єднує обидва трамвайні вагони, потім сперся на резинову «гармошку» і дістав із кишені мобілку, збираючись увімкнути на ній якусь українську пісню.

Аж раптом невгамовний пасажир почув десь поблизу російську мову: то розмовляли дівчата, обговорюючи щось повсякденне. Обличчя «козака» одразу почало наливатися червоним, і він ледь не ринувся до студенток, які, нічого не підозрюючи, посмоктували каву з картонних стаканчиків.

— Чо ви говорите іноземною мовою? — наче вчитель хулігану, мовив чолов'яга.

Дівчата замовкли, перезирнулися між собою, і одна з них відповіла чистою українською:

— Пане, хіба я схожа на держслужбовця при виконанні обов'язків?

Невгамовний здивувався, не розуміючи, до чого це, як тут інша студентка долучилася до відповіді такою ж чистою державною мовою:

— У нас свобода слова, і я маю право розмовляти хоч суахілі, якщо мені заманеться. Наша подруга приїхала з-за кордону, навчається у Львівському університеті і тільки почала опановувати українську — навіщо будемо створювати додаткові мовні складнощі? До того ж, Ви могли би почути, що ми якраз пояснювали значення деяких суто львівських понять, так що даруйте.

— Тю, іноземці, туристи… Понаїхали тута! Україна для українців!

— Фу, як некультурно, пане! Знаєте девіз нашого міста?

— Який девіз?

— «Львів відкритий для світу». Ми споконвіку славилися багатонаціональною культурою, маємо звання культурної столиці України, а Ви проголошуєте такі недоречні гасла!

— Грець із вами, москальки.

— До речі, москаль — це всього-на-всього солдат московської армії, — раптом зауважив історик, що був поруч, — Був навіть такий вираз: «забрити в москалі».

— Та і якщо дивитись у переносному значенні, то москаль — не той, хто розмовляє російською, а той, хто ненавидить все українське, — додав одногрупник.

— Відчепися. А, хоча, стій. От як тебе звуть? Тебе і тебе, — носій оселедця неввічливо тикнув пальцем.

— Борис.

— Давид.

— Ото ж бо й воно ж бо: якісь не дуже українські імена. Вот я — Оверко! А Давид — щось зовсім не українське. Та і Борис — теж.

— Е, притримайте язик, Оверко! Знаєте князів Бориса і Гліба?

— Та, чув шось.

— Що саме?

— Ну, то князі були… князювали. Здається, за часи козаків. А, нє, за монголів! Та. Військо в переможну битву вели.

Студенти-історики аж відсахнулися, а їх очі збільшилися до розміру совиних.

— Битву? Яку битву?

— Ну, цюю… битву під Синьо-Жовтими Водами.

— Годі-годі, далі сам розповім. Так от, Борис і Гліб, в таїнстві Хрещення названі Романом і Давидом, пожертвували свої життя задля того, щоби в країні, нашій праматері Київській Русі, не було чергової громадянської війни. Хіба ж це не вчинок, гідний справжнього українця?

— Ну, справді.

— І Ви ще раз скажете, що Борис чи Давид — не українські імена? Нас назвали на честь цих князів, а яка там етимологія в імен — неважливо, важливе їх значення саме для нас.

— Гм! — Оверко махнув рукою і почав рух до дверей, імовірно, збираючись скоро виходити.

Трамвай вийшов уже на «фінішну пряму», туди, де колія відокремлена від дороги, і де можна розігнати електротранспорт на повну. Студенти заворушилися, бо скоро була їхня зупинка, та й інші пасажири теж стали уважно дивитися у вікна та збирати пакунки, адже далі вже і кінцева. Громадський транспорт тепер знижував швидкість, аби не трясти пасажирів різким гальмуванням, і раптом хтось почав реготати та вказувати пальцем на рекламне оголошення, що красувалося, виведене чорною фарбою на майже білому тротуарі. А сміятися було з чого: трафаретні літери писали: «Побутова хімія на Котика». Не львів'янин або не ЛНУшник, мабуть, був би в ступорі від таких начебто дивних слів, але ті, хто часто виходив із трамвая на тутешній зупинці, знали, що Котика — це лише назва вулиці, і йшлося, звісно, не про того котика, що нявчить, а про того Котика, що Богдан.

Студенти натовпилися біля дверей, відтіснивши псевдокозака Оверка ближче до місць для сидіння. Зненацька до його вух донеслося щось на кшталт «квиточки» і «показуйте». Запідозривши погане, чолов'яга спробував пробитися до виходу, але марно: здобувачі вищої освіти тепер заблокували путь назовні так само, як раніше Оверко загороджував собою віконечко до водійської кабіни. Ось перед «козаком» виросла постать контролера. Це був звичайнісінький дядько середнього росту в джинсах та блакитній сорочці, які зазвичай носять поліцейські чи охоронці, із пересічною зачіскою та бейджиком, який повідомляв про його право контролю. Проте для знавця патріотизму цей уповноважений видався схожим на дядю Стьопу з відомого радянського мультфільму, а себе Оверко відчув маленьким школярем.

— Ваш квиток, будь-ласка?

— Секунду… — носій оселедця спробував розтягнути час, бо трамвай уже майже зупинився.

— А Ваш? — звернувся контролер до найближчого студента.

— Ось, закомпостований, як і треба.

— Добре. Так, пане, я не маю змоги чекати.

— Та підождіть, зара…

— Що, «зайцем» їдете? Так і скажіть.

— Та н-не «зайцем»…

— Кроликом? Хе! Я ж бачу: Ви без квитка. Сплачуйте штраф.

— С-скільки?

— Сто гривень, он, написано ж повсюди.

— Е… Давайте я дам особисто Вам двайцять гривнів, і Ви мене пустите?

Транспорт уже відкрив двері, але контролер умисне став так, аби не дати порушникові пірнути в натовп.

— Які двадцять? Хабар, чи що?! Повний штраф, або в поліцію!

— Слухайте, ну я ж такий патріот (бачите по мені?), що можу їздити безкоштовно. Та Ви би знали, скількох я щойно на шлях патрійотизму направив!

— Патріот? Клоун Ви, а не патріот. Он той студент, — контролер показав рухом голови на натовп, що вийшов на зупинку, — ото патріот, і більшість із тих, кого я перевірив — теж патріоти. А Ви? Якби у Вас хоч трішечки було би патріотизму, то Ви би оплатили проїзд, і викручуватися би не довелося. А отой Ваш оселедець і тризуби на тілі — вони не варті нічого, поки Ви не будете чесними із собою та з державою… Ну?! Штраф чи поліція?

Оверко, повісивши носа, дістав із кишені купюру з Шевченком, віддав її контролеру, запхав на місце «ста гривнів» отриману квитанцію, а тоді, дивлячись у землю, вийшов із трамвая, сів на зупинці та схилив голову на коліна, накривши її руками. Контролер щось записав у якийсь документ і продовжив виконання обов'язків із полювання на «зайців».

Материалы сообщества доступны в соответствии с условиями лицензии CC-BY-SA , если не указано иное.