Євген Львів’є́нін — роман в стихах, являющийся пародией на знаменитого «Евгения Онегина» и одновременно его переводом на диалектный украинский. Писался в течение пары недель впечатлённым Пушкиным старшеклассником. Именно использование диалектизмов (а также небольшие изменения сюжета), по замыслу автора, должно добавлять произведению комизма. Естественно, локализация великого произведения намного короче по сравнению с оригиналом, но почти всё основное из настоящего «Евгения Онегина» было сохранено.
Аннотация[]
Вообразите себе, как бы выглядел всемирно известный «Евгений Онегин», если бы Пушкин был... галичанином! Эта малость дерзкая пародия на классику соединяет гениальность творца оригинала со львовским колоритом. А автор переработки, кстати, рождённый в тот же день, что и Александр Сергеевич, получил от учителя украинского языка прозвище «Котляревский XXI века».
Уявіть собі, як би виглядав всесвітньо відомий «Евгений Онегин», якби Пушкін був... галичанином! Ця дещо зухвала пародія на класику єднає геніальність творця оригіналу зі львівським колоритом. А автор переробки, до речі, народжений того ж дня, що й Олександр Сергійович, отримав від вчительки української мови прізвисько «Котляревський XXI століття».
Читати![]
I[]
«Мій вуйко[1] найчесніших правил
Коли нефайно[2] захворів,
В пани поважні ся поставив
І краще вигадать не вмів.
Хай буде іншим він наука,
Та, лишенько, якая мука
Напівживого забавляти,
Із ним що-небудь виробляти,
Зітхати й думати собі:
Явився дідько[3] би тобі!» —
Гадав так молодий гульвіса,
Здіймая пил на поштових,
За рішенням богів чи біса
Нащадок рідних всіх своїх.
Служивши вельми благородно,
Боргами жив його отець.
Бали робив і все, що модно,
Та й прогуляв все у кінець.
Євген Львів’є́нін, наш герой,
На волю вирвався, і годі.
Як денді вбрався (чи ковбой?)
І зачіска, була як в моді.
В суспільстві трохи був поважний,
Вельми[4] освічений (а як же?),
Але, на жаль, він ямб й хорей
Не розрізняв, як двох свиней.
Сказати треба, в цього пана
Був кабінет, дім і повіт.
Вино, парфуми в нім, стакани
І все, що вабило кубіт[5].
Буть можна чоловіком справи
І дбати про нігтів красу:
Він перивсь в дзеркало, бувало,
Мов там побачив ковбасу.
Але Євген незрозуміло
До життя рано охолов:
На бал йому ся закортіло,
Та й в нім він радість не знайшов.
Зарано почуття заснули,
Йому набрид вже світу шум.
Дівки зовсім недовго були
Основою звичайних дум.
Нудьга Львів’єніна здолала
І від суспільства відірвала.
Усівся він тоді читать —
Чужого глузду набувать.
II[]
Село, Євген де сумував,
Було префайним[6] куточко́м:
Дім, як фортеця, там стояв,
Поміж луків і над ставком.
Один собі в своїм маєтку,
Аби що-небудь вироблять,
Задумав він змінить порєдку[7],
Оброком панщину зсувать.
Сусіди ж шкоду в цім знайшли;
До нього спершу заїжджали,
Та потім разом відійшли,
Бо той во во всі з’ясували:
В дівчат він рук не цілував,
І «Так» натомість «Да-с» казав.
А в свій маєток того ж часу
Панич новий сі прискакав.
Був обговорюваний зразу;
Волинський Влад ся називав.
В розквіті сил, він хтів любові,
В Німеччині мрій нахопивсь,
Поетом був у кожнім слові;
З Львів’єніним легко здруживсь.
Волинський розказав Євгену,
Що з малолітства закохавсь
У файну жіночку Олену
(Її поет сусідом звавсь).
А та кубіта сестру мала,
Євгену в душу що запала.
Звалась Тетяною вона,
Була дитиною чудно́ю:
Сумна весь час сама собою,
В своїй родині, мов чужа.
Їхня сім’я була гостинна,
Могла й злословить, й жартувать,
Не обирала гостей пильно,
Як що — «Олено, чай подать!»
Та чогось батько помер рано,
Оплаканий всіма старанно,
На гробі напис: «…бригадир
Під камнем цим вкушає мир».
III[]
«Куди? Ох, тії-во поети!»
«Бувай, Львів'єнін, мені час!»
«Шляк тебе б трафив[8]! Кажи, де ти
Все вештаєш, як ловелас!»
«Та в Ларіних, Оленка в них»
«То, може, я б з тобою встиг»
«Невже ти покохав Тетяну?»
«А що, не можна, прошу пана?»
І от, коли Євген з’явився
У Ларіних, що то було!
Хотіли всі, щоб оженився:
Тетяна любить все одно.
З тих пір було не взнати дівку:
Як не прийде Євген в домівку,
То все сиділа на вікні
Й його чекала в напівсні.
Так закохавшись, захотіла
Листа Євгену надіслать.
Хто зна, чого їй так кортіло[9],
Але усілася писать.
Лист Тетяни до Львів’єніна
«Я вам пишу — чого ще треба?
Що би могла іще сказати?
Є воля ваша й воля неба
Мене презирством покарати.
Спочатку я мовчать бажала,
Повірте, сорому мого́
Відомо вам би не було́,
Коли б то я надію мала
Хоч зрідка, хоч на тиждень раз
В селі своїм стрічати вас.
Коли я в люлі[10] спочивала,
То уві сні лиш вас вбачала.
Свою я долю вам вручаю,
На щиру відповідь чекаю.
Все, годі, думкою по древу
В листі цим більш не розтікаюсь.
Боюсь, зробила дурь шалену;
На честь на вашу сподіваюсь».
«Гей, ненько, поможи-но діві
В однім такім сердешнім ділі:
Онука-легеня[11] пошли,
Лист передати накажи».
Тетяна, тіко лист послала,
У страсі прийнялась чекать.
Таки Євгена дочекала
Й як стовбур прийнялась стоять.
Але що далі з цього стрєсло[12],
В главі наступній розкажу.
Назустріч Таня ся понесла
З думками: «Що йому скажу?»
IV[]
«Як менше дівку, той-во[13], любим,
То легше западаєм їй,
І тим вірніше її згубим
Серед всіляких там страстей» —
Євген отак собі гадав
І років з вісім прогуляв.
Дівчин він вже не полюбляв,
А якось плентався собі,
Та як послання одержав,
Зворушений був до душі.
Отож, до саду полетим,
Тетяна де зійшлася з ним.
Хвилини зо дві помовчали,
Львів’єнін першим те сказав:
«Мені ви се ся написали —
Не запирайтесь, я читав.
І от що вам сказати мушу:
Поганий з мене чоловік.
Так щиро ви відкрили душу,
Та нещасливий б був наш вік.
Я вас люблю, але кохання
Це нам добра не принесе.
Були б зі мною лиш страждання,
Не сім'янин я, ось і все».
Так розбазікався Євген,
Сльозу пускаючи ген-ген[14].
Тетяна слухала його,
Не промовляя нічого.
Євген, як не гадай, читач,
Вельми почесно все зробив:
Тетяна ж ще дитя, тим пач;
Він пригнітити не схотів.
Та не второпала[15] Тетяна
Все благородство того пана.
Засумувала... Та гаразд,
Ми додамо сюдой[16] контраст.
Із часом більш все полонений
Оленки файною красою,
Ганяв Волинський, мов шалений
До Ларіних. І здібність сво́ю
До віршування користав:
В альбом Оленці щось писав.
А що ж Євген робив тим часом?
О сьомій завжди підривавсь,
Зрання щодня пив каву з квасом,
Й на риболовлю відправлявсь.
Львів’єнін позабув кубіту,
Та швидко промайнуло літо,
І хлоп[17] впав в мислетворчу лінь,
Як ось й зими з’явилась тінь.
Вже з інею висять гірлянди
Й собі срібляться між полів…
(Для рими на, візьми троянди;
Я впевнений, цього ти хтів[18]!)
Ось в розрахунки зануре́нний,
Києм тупим лиш озброє́нний,
Євген більярдні два шари
Шпуляє все туди-сюди.
Але такеє далі сталось:
Волинський нащось зазирнув
В маєток до Євгена якось —
Ледь вість сказати не забув.
«Ну, теє-то[19], такая справа:
Тетяна іменини має,
З нагоди тої оця пава
Тебе в суботу сі чекає»
«Ну, що ж, я згоден» «Молодець.
До речі, радість буде мні:
Веду Оленку під венець.
Ой, почуваюсь, наче в сні!»
V[]
Осіння панува погода
Занадто довго того року.
Зими чекала все природа,
Лиш в січні сніг пішов потроху.
Зима! Селянин урочисто
Та й на ґринджолах[20] новить шлях.
Його коняка[21] — вар’ят[22] чисто —
Шкандиба, мов побитий лях[23].
Та, може буть, такого роду
Картини не приваблять вас.
Як дати язику свободу,
То шпрехать[24] можна увесь час.
Тетяна вірила в прикмети
І захотіла погадать:
У зупу[25] кинула котлету,
Принесла в баню й лягла спать.
Наснилося Тетяні диво:
Струмок зібравшись перетнуть,
Вона ведмедя в лісі стрі́ла[26],
Що допоміг продовжить путь.
Але дівчина ся злякала,
Та і щодуху утікала,
А той ведмідь за нею йде.
Догнав, схопив й кудись несе.
Той звір приніс її у хату,
Поклав на лавку й промовля:
«То є будівля мого брата,
Погрійсь у нього-но, дитя!»
Тетяна сі прийшла до тями
І озирається навкруг.
Ось дивиться, а за дверцями
Сидить її сердешний друг.
Та якби був Євген лишень —
Якесь в тій хаті вар’ятство́[27]:
За столом дідько, чи олень,
Та кіт ще, чи не знамо хто.
Встромили всі у дівку очі —
Кожен собі забрати хоче.
«Моє!» — Євген тут заявив,
Й ніхто перечити не смів.
Аж тут у хаті ся з’явили
Волинський і Олена вдвох.
Львів’єнін як ухопить вили,
Та й нащось Влада заколов.
Тут страх Тетяну охопив,
Та і від сну її збудив.
Три дні Тетяна все гадала,
Що означати сон би міг,
Як ось субота вже настала —
День іменин. Несуть пиріг,
І гості цілою ордою,
Поміж яких Євген та Влад,
З’являються самі собою,
Та тіко[28] жерти кожний рад.
Євгена Таня лиш вгляділа,
Як в неї серце загуло.
Без тями ледь ся не звалила,
Насилу привіта його.
Се хлопові не сподобало,
І він вже вельми розізливсь:
Глушив горілку із стакана
І на Волинського косивсь.
За те, що він його позвав
Й про Тані свято розказав,
Схотів Львів’єнін ся помстити,
З Оленою гопак крутити.
Як тіко танці ся почали,
Волинський рота лиш відкрив:
У нього дівку щойно вкрали,
Неначе він її пропив!
Йой[29], він не ждав такого вдару,
Своїй Оленці пригрозив,
Пішов, коняку ухопив,
І скаче. Пістолетів пара,
Дві кулі й більше нічого
Хай долю вирішать його!
VI[]
Помітивши, що Влад забрався,
Як після іспиту спудей[30],
Євген був щастям упивався,
Вдоволен помстою своєй.
Львів’єнін повернувсь додому,
Та те, що далі, не чекав:
Влад ставив в суперечці кому,
Його стрілятись викликав.
Прийнявши виклик, Євген вдало
У люлю кинувсь й заснув враз.
Як сонце би світить не стало,
Проґавив б він дуелі час.
Приїхав він, куди і треба,
Побачив Влада близь млина.
«А секундант твій прийде з неба?»
«Грець з ним[31], візьму того кота!»
«Ну, добре. Мій вже теж зі мною.
Шановний пан, готуймо зброю!»
Але на ноті цій тривожній
Сюжет я трошечки зміню.
Йой, нещасливий буде кожний,
Хто руку обагрив свою!
Отож, відміряли всі кроки,
Але Євген наш, хитрий лис,
Коли відходив ще, потрохи
Свій вгору пістолет підніс.
«Тепер сходіться» — й вороги
Цілитись стали,
Вхопивши долю за роги...
І тут громи мов пролунали:
Стрільнув Євген, коли Влад ґав
Іще ловив — й суперник впав.
Львів’єнін був підбіг до друга,
Що ворогом так дивно став,
І охопила його туга,
Він дурість свою проклинав.
Дуель скінчилась, і поета
На віз шляхетний уложили.
Але тут жертва пістолета
Скочила й сперлася на вили:
«А що, Євген, ти ся злякав,
Коли поцілив вже, було́?
Гадав, як Бог тебе б карав?
Чи схаменувся, той во во?
А я пожартував сі файно:
Як тіко куля просвиста,
На землю гепнувся негайно —
Я це задумав неспроста».
«Волинський! Що такеє кажеш!
Я наче наново родивсь!
Я, звісно, шкодував, аякже ж,
Та надто пізно спохвативсь».
«О, теє-то, се вельми гарно!
Тепер помиримось, щоб марно
На себе злобу не тримати,
Знов файно товаришувати!».
VII[]
Зима пройшла, весна настала,
Львів’єнін рушив світ топтать,
Тетяна знов самотня стала,
Всім женихам — гарбуз лиш, знать[32].
Бува іще, ота кубіта
Ходила у Євгенів дім,
Читала книги, що є в нім,
Й гуля просторами повіту.
Тож засмутилась її мати,
І щоб все файно влаштувать,
Схотіла в Київ її слати:
Мо’[33], зможе когось вподобать.
Ще промайнули літо й осінь,
Як тіко знов прийшла зима,
До міста рушили на возі;
Жила там бабина сестра.
Ось видно здалеку столицю,
Тисяч церков, всілякі мури,
І куполи, і ще дзвіницю,
Й якийсь сарай, де чутно кури.
За тим сараєм файна хата —
Туди наш віз і повернув,
Там пані на ґанку пихата.
«Прибули ми» — візник збагнув.
Тетяну з радістю прийняли,
Була гулянка на весь двір,
Всі з дівчини ся милували,
І навіть царський канонір.
В столиці Танина поява
Створила сі такий фурор,
Що в гості — і це не уява —
Явився генерал-майор.
«Гей, подиви на того пана:
Він щойно зиркнув на тебе!»
«Товстого того генерала?
І що? Воно якесь криве!»
«Ой, лишенько, диви на ню[34]:
Дитя удачу втратить всю!»
VIII[]
Євгена вхопила мінливість,
Бажання мандрувати все
(Доволі болісна властивість,
Не кожний хрест оцей несе).
Так вештався він років кілька,
Навіщо — сам і не збагнув,
І на недовго спинивсь тілько,
Коли в столицю зазирнув.
От так на балі він з’явився —
В місцевім світі примостився.
Аж дивить, а якесь дівчисько,
Йому знайоме, ніби то,
Десь зупинилося неблизько
Й базіка з кимось, той во во.
«Гей, слухай, пан: тобі відомо,
Що то за пані кольорова
З отим говорить когуто́м[35] —
Іспанським, начебто, послом?»
«У людях ти давно не був!
Зажди, тебе представлю я».
«То хто ж вона?» «Жона моя».
«То ти жонат! Я не збагнув!
Давно?» «Та десь коло двох літ».
«А хто?» «Та Ларіна». «Тетяна!»
«Знайомі ви?» «Я їй сусід».
«То йдем до неї, прошу пана!»
Євген підходить, аж трясеться,
І розуміє отаке:
Минуле в Тані не знайдеться;
Пихатість, гордість — все нове.
Лиш про дурниці розпитала
Вона Львів’єніна, а так
І розбазікуватьсь не стала.
Він же червоний, наче рак.
Євген, як вар’ят, став ганяти
До генеральші, і щодня
Він хтів її хоча б вбачати —
Залізла в голову дурня́.
Холодна Таня з ним, спокійна,
Коли помітить, коли ні,
І туга вхопила подвійна
Євгена. Він немов в огні.
Листа Тетяні написав
(Мні лінь перекладать його),
На відповідь чекав-чекав,
І вдруге, й втретє — нічого.
Тоді за чуба ся схопив
Та і додому порулив.
Він в хаті, як і роки тому,
Чита, марнує день за днем.
Хандра давно йому знайома,
Спілкується лише з конем.
Та не лише: Влад жив лишився,
І, може, завдяки ньому
Не вмер, поетом не зробився
Євген, а переміг нудьгу.
Але наш вуйко невиправний,
Львів’єнін, знову захотів
Пертись в столицю — йому марно
Робить це розум не велів.
Ось він у Києві. Що з того?
Він, як з Кульпаркова[36] дурак
Проходить до кумира свого,
До Тані повз чужих собак.
Сама Тетяна сі сьогодні,
Вже ся не сердить, не горди́ть,
Іщезли якості негодні,
Підходить до Євгена вмить.
«То ви прийшли? Ох, файно, bene[37].
Як наполегливий ваш крок!..
Читали ви мораль для мене,
Та нині буде мій урок.
Я щиро вдячна вам, ви знали?
Тоді, коли в саду моїм
Мені ви волю дарували.
Такий хід непідвласний всім.
Але тепер чом ся вернули?
Мо’, захотіли все змінить?
Або отеє ви збагнули,
Що з генеральшой файно жить?
Я вас люблю, чого брехати,
Але й сумління треба знати:
Мій шлюб отам, на небесах.
Було б інакше... Вах-вах-вах!»
В сльозах покинула кімнату,
Євген замислений стоїть.
Аж скрип: ввійшов у цюю хату
Пан-генерал. Але в цю мить
Львів’єніна, читач, покинем
Надовго... мабуть, назавжди,
Й роман цей галицький зупиним...
Що далі — сам собі знайди.
Цілком можливо, наш герой
Найшов в столиці дівку гарну
І ухопив її з собой,
І не губив вже час свій марно.
Можливо, рушив мандрувати,
Й засів в гуцулів у Карпатах,
А може, і в ченці пішов
Й у Лаврі місце сі знайшов.
Ось і звитяга[38], ось кінець!
Та тре перепочить мені.
Ти прочитав все? Молодець!
А, й Пушкін, дякую тобі!
Що б тут, читачу, не шукав:
Чи відпочинку від трудів,
Живих картин, чи файних слів,
Чи спосіб половити ґав,
Чи помилок, чи трохи сміху —
Най би було тобі в утіху.
Культурним буть не забувай —
Читай багато. Прощавай!
Сноски[]
- ↑ Вуйко (дядько) — дядя
- ↑ Нефайно (недобре) — нехорошо
- ↑ Дідько — чёрт
- ↑ Вельми (доволі) — весьма
- ↑ Кубіта (дівчина) — девушка
- ↑ Файний (добрий) — хороший
- ↑ Порєдок — диалектное искажение слова «порядок»
- ↑ Чёрт бы тебя побрал!
- ↑ Кортіло — очень хотелось
- ↑ Люля — постель
- ↑ Легінь (парубок) — парень
- ↑ Стрєсло — диалектное искажение слова «стряслося»
- ↑ Бесполезное вставное слово
- ↑ Ген-ген — то и дело
- ↑ Второпати — понять, уразуметь
- ↑ Сюдой — диалектное искажение слова «сюди»
- ↑ Хлоп = хлопець
- ↑ Хтів = хотів
- ↑ Бесполезное вставное слово
- ↑ Гринджоли — сани
- ↑ Коняка — лошадь
- ↑ Вар'ят — тот, кто отличается от других, чудак
- ↑ Лях — поляк
- ↑ Шпрехать (базікати) — болтать
- ↑ Зупа — суп
- ↑ Стріла = зустріла
- ↑ Вар'ятство — чудачество
- ↑ Тіко = тільки
- ↑ Выкрик, междометие
- ↑ Спудей — студент
- ↑ Шут с ним
- ↑ Піднести гарбуза (тыкву) — отказать жениху
- ↑ Мо' — сокращённая форма от «може»
- ↑ Диви на ню — смотри на неё
- ↑ Когут (півень) — петух
- ↑ Кульпарков — Львовская психбольница
- ↑ Bene — хорошо (лат.)
- ↑ Звитяга (перемога) — победа
